Небесна роса чи божественний нектар — так його в давнину звали українські пращури. І це — зовсім не перебільшення, адже такого дива-дивовижного, як мед немає у всьому світі. Він живить та лікує тіло й душу, береже їх в віках — не дарма ж легендарного полководця, Олександра Македонського, поховали в труні до верху залитій медом, щоб зберегти назавжди в нетліні.
Саме тому поряд із хлібом та сиром божественний нектар був обов’язковою жертовною складовою будь-якого обряду підношення богам праслав’ян (як мінімум від VI тис. до н.е.). Традиція вшанування вищих сил за його допомоги продовжує своє існування в видозміненому вигляді і сьогодні такими напів-християнськими святами, як Медовий спас та Мед, обрядовими стравами, як ще трипільські різдвяні кутя-узвар, млинці з медом на Масляну чи медова мисочка для Дідуха на покутті.
Шебутний та спритний дідко з охайною борідкою, завжди в брилі, з під якого за всім обійстям пильнують гострі оченята-ґудзички — так вперто твердить народний поголос. Тому що велике питання, хто більший господар на подвір’ї: людина чи дворовик. Шкіряні чобітках на м’якій підошві, батіжок за поясом — він виходжує павичем серед свійської худоби, заглядає в кожний куток сараю, стайні, курятнику чи хліву, тримає під контролем всі запаси сіна-соломи, знає кількість усіх банок-склянок-глечиків в лосі.
Дух подвір’я — кращій друг та помічник домовика тільки той хазяйнує в хаті, а дворовик — на дворі і вхід до житла йому заборонений. На його піклуванні знаходиться лад на обійсті (береже його від неладу, пожежі, грабунку) та здоров’я найменшої господарської тваринки.
Два століття в межах вічності — краплина в морі, здається цей гіркуватий на присмак овоч з глянцевими боками був на українських грядках завжди. Він прийшов до української кухні, промандрувавши пів-світу з далекого Китаю через Південну Європу, щоб швидко відвоювати свою частку літньо-зимового столу. І якщо літні страви з баклажанів українцями були здебільшого запозичені з інших культур, заготівля на майбутні холоди та їхні чисельні свята — винахід суто місцевий.
Найдивовижніші властивості синіх баклажанів, як їх називали ще століття тому (під тим ж ім’ям, але з прикметником «червоні» виступали помідори) – значне покращення смакових властивостей при мінімальній термічній обробці та тривале зберігання без додаткових умов після періоду перекисання. До того ж окрім елементарних спецій вони не потребують обов’язкових додаткових супутників.
З прадавніх українських часів цей гостроокий птах з пронизливим голосом, крик якого змушує стискатися серце від нез’ясованого жаху, гроза всього дрібного домашнього птаху, і особливо його пташенят («цілував яструб курочку до останньої пір’їнки») - головний символ хижацтва, підступу, жорстокості.., навіть одне з ототожнень нечистого, не дивлячись за наявності чималої кількості його сородичів по ремеслу пернатих та на чотирьох лапах на безкраї українських просторах. Красень яструб (знаний в народі ще як коршак, коструб чи шуляк), зображення якого в якості тотему, супроводжувало козацьке воїнство у військових походах.
В загально жіночому містичному ритуалі «Відганяння шуляка» в перший понеділок Петрівочки приймала участь вся доросла жіноча частина громади: панянки підперезані чи із заткнутим за пояс вербовим гіллям здійснювали танок проженання геть чорного птаха смерті під спів: «Ой, лісочку, ой, гайочку, не плодь яструбочка!». При чому з прадавніх часів (яке пришле християнство назвало язичницьким) апогеєм дійства була страта та урочисте поховання шуляка найстаршою жінкою з приймаючих участь в обряді (іноді жертовним птахом виступав крук).
Створений дбайливою рукою господині, яка ретельно відбирає з кожної копи тільки найкращі колоски, він здавна служить головним оберегом і водночас годівником всієї української родини, будучи символом торжества життя над тліном забуття і одночасно переродження вічного циклу всесвіту. Райський сніп, Дідух, Спасова борода.
Його шлях починається з першого впалого на весні зерна його батька-минулорічного Спаса в тільки-но прокинулу від зимової дрімоти землю («від хліба до хліба»). Всі весну-літо його щедро годує матінка-земля, жарко гріє батько-сонечко, рясно поливає дядько-дощ, щоб повним золотим колосом він постав на українській землі, нарешті достиглим зрізаний сильною рукою господаря дожинками.
Дерево з потойбіччя, яке український бог грому та блискавок подарував своєю милістю людям за якісь великі особливі добрі справи. За народним повір’ям його гілки — природні магніти живильної вологи не тільки на суходолі, а й під землею та на небі. А ще ліщина — символ мудрості, краси та натхнення дарованих поколіннями пращурів своїм нащадкам задля продовження прекрасного та сильного гену українського роду.
Традиційно лісовий горіх в Україні вважається деревом під особливим захистом Громовика. Подейкують, ніби сам бог грози відпочиває на його гіллі під час своїх мандрів землею. Навіть притаманні йому магічні здібності — це дарунок ліщини: крек — з першого горішка випав дощ, що перетворився на швидкоплинну річку, другий — породив яскраву блискавка, а сам звук тріску лушпиння — того брати громи сповістили світ про свою появу.
В українській кухні домашній сир займає почесне місце на чолі столу, адже він виступає неодмінним інгредієнтом безлічі національних страв, хоч і в якості самостійної широко використовується і зараз прихильниками здорової їжі. Відносно не складне та не тривале його виготовлення при широкій варіації смакового набору забезпечує йому свою нішу в українській кухні сьогодення новими рецептами та способами застосування.
Сир — це смачнючі українські сирники, запіканки, вареники, млинців, налисники, пироги, печівка, пірамідальні великодні паски з додаванням родзинок, горішків, спецій, запашних трав чи просто политий медом чи сметаною за смаком смаколик. Ну як без цього можна уявити національну кухню? А зараз до них додалися варіації в солоному вигляді, як складова начинок для різноманітних закусок, салатів, птиці, а також намазок-закусок до хлібних виробів.
Горох — одна з найдавніших рослинних культур, яка годувала українців тисячоліттями. Адже його смакова невибагливість та енергетична цінність (чи як говорили в старовину: «горох — половина хліба») дозволяла не тільки використовувати її в якості складової чисельних страв (перших, других, закусок, борошняних), а й в якості самостійної, причому як солоної, так і солодкої.
Однією з простих щоденних перших страв на українському столі і зараз залишається горохова юшка. В духовному плані вона стоїть десь поруч з королем українського столу-борщем, бо також іноді подається в якості поминальної страви, як данина духам пращурів, обов’язково гарячою, щоб запашна пара сягала самих небес, де вони спочивають.
Жахи що летять на крилах ночі. Ними здавна лякали українських дітлахів-вередунів проти сну, наповнюючи для них темряву за вікном невидимими тінями примар, які своїми оченятами пильно стежать за неслухами, щоб за першої нагоди утягнути в липкому павутинні своїх чар-снів в підземне царство вічного небуття. Гави нічних жахів, гави дитячих лінощів та байдиків.
Вони — чи то страшні вовко-собаки з палючими, як вуглики з пічки, очинятами, чи сіро-чорні ворони (за іншими твердженнями – схожі з ними хижі птахи) з старчачими у всі боки пір’їнами, що не природно гавкають по собачі (можливо, саме цим вони завдячують своїм ім’ям). Гави за переказами приходять на землю разом з сутінками і йдуть до першого світанкового променя, бо лише один його дотик лишає на їхній шкірці страшні опіки, а потік світла — спопеляє вщент.
Коли в мить білий день перетворюється на ніч, і лише спалахи блискавок не дають пітьмі остаточно поглинути всю землю без лишку, прорізаючи своїми світловими мечами небо, що падає на землю великими краплинами дощу, в гуркоті грому звучить сам глас божий (у прадавніх слов’ян він асоціювався з Перуном чи Дадждьбогом), який не почути не можливо, бо навіть сама Матінка-Земля навесні прокидається від його розлуння.
Здавна в Україні вірили, що вся фантасмагорія природи трапляється через те, що доведений до останньої стадії іступу витівками нечистої сили бог Громовик, починає своє полювання з хортами та ловчими соколами на неї. Говорять, диявол саме для того і гасить світло в світі, щоб ускладнити богові пошук та знищення його вірних служок, адже чим густіші сутінки, тим важче знайти чорну-сиру істоту в них. От і сердиться Громовик, так що луна його басу сягає землі. Тікає і ховаються чорні служки, а український селянин хреститься та писка не розтуляє, щоб до нього вони не причипилися.