Домівка для української родини – символом нового щасливого життя, в якому мало бути якомога більше добра і радості, якомога менше — негараздів, розчарувань, зла. Саме тому весь процес побудови нової хати від вибору місця розташування до останнього цвяха на даху та розташування меблів всередині новозбудованої оселі в українських народних традиціях був оповитий цілою низкою ритуалів, прикмет та забобонів, більшість з яких дійшли в тій чи іншій мірі до сьогодні.
Так ще на етапі пошуку відповідної фізичним вимогам земельної ділянки (бажано цілинна, не на роздоріжжі, суха, на пагорбі, з виходом до річки чи ставу з одного боку та до вулиці — з іншого, достатня за розмірами для будівництва житлово-господарських споруд, саду-городу і випасу худоби) в гру включалися ціла низка вимог, які перетворювали цю справу на нелегке діло, адже окрім іншого вона мала духовну та фізичну «чистоту», що означало: попередні господарів (за наявності таких) не були пиятиками, хворими, сварливими чи розлученими, попередня хата не згоріла від удару блискавки, худоба охоче «лягає» на її теренах, а також росли дерева.
Надзвичайно прекрасна у витонченості своїх абрисів див-трава, кожен листочок якої з його химерно-вишуканим малюнком — витвір мистецтва, наче примхою всесильного мага перенесена з далеких амазонських джунглів на українські простори. Хто ж ще з природних щедрот може посперечатися з папороттю за звання найвідомішої та містичнішої рослини України.
І хоча в народі кажуть, що всі дарунки Флори — від Бога, і лише папороть — від чорта (друга назва — диявольська трава чи вовча), саме навколо останньої, а конкретніше – її квітки щастя, зосереджене вірування і обрядовість головного українського дохристиянського свята Івана Купала (недарма ж її ще називають Перуновим вогнецвітом), на яке буцімто вона з’являється серед пишного зеленого листя (за іншою версією червона зірка на папороті розквітає «горобиної» ночі серед лютих завивань вітряно-дощової негоди під акомпанемент грому в потойбічному спалаху блискавок, зібравши щедру данину безвинних пташиних життів, чи в ласкавому літньому мареві Зеленої суботи).
Мабуть, пиріжки в українській національній кухні посідають ледь не друге місце після хлібу серед борошняних виробів. Адже їхнє солоне чи солодке смакове та видове різномаїття знайде свій шлях до души кожного вибагливого гурмана з найвибагливішими кулінарними забаганками. Ці золотяво-рум’яні шматочки дарунків українських полів та природних щедрот — неодмінний атрибут обрядового столу, не залежно від його офіційного приводу та соціально-релігіного значення (з тією різницею, що в піст склад начинки відповідає церковним заборонам).
Фактично для виготовлення пиріжків в Україні використовується три види тіста: прісне, квашене та листкове, хоча часом використовувалися і квашено-листкові варіації. До того ж у кожної господині малися в запасі власні секрети приготування смачнючого тіста за допомогою заміни води в традиційних рецептах молоком, сироваткою, сметаною чи додаванням вершкового масла, сушеного цукрового буряка або збільшення / зменшення певних інгредієнтів, часу витримки.
Хліб… як багато стоїть за цим словом турботи, праці і безсонних ночей тих, хто саджає, леліє, збирає, випікає його своїми руками. Він — традиційна українська повсякденна страва, виготовлена з житнього (зумовлено більшою врожайністю цієї злакової культури в Україні) борошна з домішками пшеничного, ячмінного, гречаного чи вівсяного на заквасці. Святковий варіант — дріжджова паляниця або урочистий коровай.
З хлібом українець приходить в цей світ («хрестильний калач»), і з ним ж іде в небуття (краєць «на віку» домовини та поминальний). Тому хліб, який називався ще «учиненим», першим ставився на стіл і виконував також обрядові функції побутового захисту родини, виготовлявся зазвичай на хмільному розчині з додаванням попередньої випічки чи вічної закваски (кваші) з борошна та води, що перед тим три дні набувала силу в теплі за щоденного подвоєння обсягу додаванням інгредієнтів.
Коли на землю з неба летять перші білі сніжні пір’ячка, а на віконцях за ніч з’являються тонкі мереживні візерунки — то на землю після довгої клопіткої польової пори на українські терени повертається з глибоких карпатських печер, де він перечікував літо, Морозко (знаний також під іменами Тріскун, Студенець, Карачун, Зимник, Зюзя), володар холоду, вірний воєвода Зими, відгукнувшийся на її заклик. Його крок — і там, де мить тому непривітно чорніла земля, ліг пухнастий білий килим, ще крок, і сиротинське-голе гілля з коричневими цятками майбутніх бруньок вдягнені в теплі білі каптани, ще один — і зблідли від осінньої сірості щоках наливаються червоним рум’янцем, а в очах починають витанцьовувати жваві іскринки.
Одягнений у все біле не височенький сивочолий дідуган з червоним носом та бурульками в довгій бороді (в деяких легендах – рудій), що босоніж (за іншою версією — льодяних чоботях) крокрує крізь простір та час без перешкод (тому-то в народі його алегорично малюють в якості сріблястого вола, що перелазить через стіну), адже в його абсолютній владі прокладати мости і дороги крізь будь-які водяні перешкоди та трясовини, по полях та лісах, в українській міфології не має, як і більшість представників потойбічних сил, чіткого позитивного чи негативного забарвлення.
Поява на світ нового життя — це завжди дивовижна магія, яку так ніколи не зможуть до кінця пояснити всі науковці світу. Саме тому у всіх культурах це диво супроводжувалося чисельними обрядами та подвір’ями, які мали б забезпечити новому представнику соціуму щасливе майбутнє та захистити від всесвітнього зла. Не оминула ця традиція гідних нащадків аріїв, українців; головним ж позацерковним атрибутом хрестильного обряду, який зазвичай відбувався невдовзі після народження (щоб у випадку раптової смерті немовляти, воно пішло до Бога освяченим шляхом), була бабина каша.
Тріумвірат головних дійових осіб цього першого видатного дійства в житті нового повноправного члена українського суспільства складався з безпосередньо самого винуватця урочистостей, сповитухи, яка допомогла йому появитися на світ, та його хрещених — провідників дитини до Бога. І якщо немовляті відводилася в цьому дійстві виключно пасивна роль, то останні і складали основу самого святкування.
Треба бути насправді великим філософом, безмежним альтруїстом та натхненним романтиком, щоб сіяти зерна волі, гідності та самоповаги в людські души в сподіванні на сильну парость, яка втримає націю на краю прірви кордону з кривавим, позбавленим будь-яких морально-етичних нори сусідом-загарбником. І хто ж ще міг бути цією совістю нації та втіленням всіх вищеназваних якостей найвищого ступеню, як не український пророк, Тарас Шевченко.
Так, саме великому і геніальному Кобзареві належить поєднання двох слів, Слава України, які століттями надихають українців на боротьбу за свободу рідної землі, наповнюючи піднесеним патріотизмом та нескореною волею душу. Досі в архівах зберігається власноруч написаний Шевченком в грудні 1839 року текст вірша «До Основ’яненка» (вперше опублікований в 1860-ому):
Вважається, що перший місяць української осені (вересень), розфарбований в бузково-рожевий отримав свою назву саме від цієї невибагливої, але витончено-чарівної, ароматної та медоносної квітки, яка єдиною з царства Флори за легендою згодилася скласти компанію самотнім безкрайнім скелястим та піщаним пусткам-долинам, а ще сосновим лісам, яких вдосталь відміряла матінка-природа українській землі.
Мабуть саме тому на мові квітів він — символ самотності, безнадії та розлуки. В українській обрядовості на знак останнього прощання дівчина плела саме з вересу вінок своєму коханому (коли розставання сталося не з її вини), щоб сказати останнє «прощавай» і відпустити того, хто був так милий серцю, а самій жити далі. Витоки цього обряду ховаються десь в багатонаціональному язичницькому минулому української землі, адже з грецької назва куща «Calluna» перекладається, як «чиста» або «очищення».
Ну який ж справжній чоловік відмовить собі у задоволенні похизуватися перед іншими своєю відвагою, спритністю та силою? Тим більше, якщо він — українець, а на нього звернуті сотні-тисячі очей найвідважніших вояків свого і ворожого війська. Заворожуючи танок-двобій на межі життя і смерті, який в українській військовій культурі звався герць, а пізніше знайшов своє розповсюдження в загальному вжитку під сенсом: «запекле протистояння», «двобій», «зухвале вихваляння» (до речі – саме з останнього трактування пішло «герцювати»).
Так, дуелі перед повномасштабним боєм основних сил були відомі в історії з давніх-давен, в літописах навіть були зафіксовані рідкі випадки, коли головнокомандувачі задля збереження життя своїх підлеглих викликав на двобій ватажка ворожого стану (виклик передавали парламентери), або ж зіткнення відбувалося між найсильнішими представниками протиборчих сторін — за військом переможця в спарингу залишалося поле виграної битви.
Лайка існує майже у кожній мові світу, хоча в цивілізованому суспільстві її вживання вважається ознакою чи-то неосвіченості (як наслідок вкрай обмеженого словникового запасу), диктаторського домінування (уявного приниження співрозмовника через образливий зміст) або кічу (спосіб відзначитися серед інших за допомогою епатажу в гонитві за моментом слави).
Цікаво, що в українських етнічних традиціях сучасне трактування не відповідає історичній дійсності – лайка (в тому числі брудна, яку сучасне суспільство називає нецензурною) служила засобом захисту від зла. Загалом культура національної лайки існувала на українській землі з давніх-давен, що підтверджують висновки досліджень сучасних етноекспедицій Подніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська області).