«Добру людину корчма-горілка не зіпсують, погану — церква не виправить» – ось так українська народна мудрість, як завжди, парою влучних фраз зі своєю всьогдашньою дотепністю повністю окреслює всю об’ємну сутність предмету, людини чи явища. Проблема не в алкоголі чи його відсутності як такого, а в людині його споживаючій.
Традиційно у горілки в народі було кілька імен-прізвиськ лояльних так і з негативним підтекстом до свого об’єкту. «Горивка», «пальонка», «зорівка», «гірка», «димка», «спотикач», «шумівка», «гострогляд», «першак» (перший збір при перегонці міцністю шістдесят градусів), «старка» (витримана), «сивуха» (поганої якості)… Але не залежно до особистого ставлення вона завжди була присутня в житті українців, супроводжуючи їх в найсвітліші та найтемніші миті їхнього життя. Її пили на народжені, всіх більш-менш великих світах народного обрядового циклу, на заручинах, весіллі, хрестинах, похованні та залишали чарку на могилках померлих, а також скриплячою договір запорукою (могарич, якій навіть мав законну силу правочину) та символом примирення.
Як промінь сонця на землі, що своїм теплом та світлом благословляє все живе на продовження роду, перстень з прадавніх часів в українській культурі був особливою реліквією, що передавалася від батька до сина, від матінки до доньки. Недарма ж історики вважають, що за облагородженим фасадом носія сонячного світла в ньому прихований таємничий підтекст — зосередження чоловічої статевої сили (в трактуванні об’єктивізму — фалічний символ).
У чоловічому трактуванні кільце з давніх часів було знаком проходження юнаком обряду ініціації (переродження в чоловіка). У метафоричному сенсі за легендою його одягав на палець вчорашньому хлопчику сам великий змій-спокусник, покровитель статевого потягу і сили, запоруки продовження роду на землі (на ділі — старший у роду або старейщина громади).
Батько Даждьбога-Сонця, який вдихнув життя у величний Всесвіт, саме він за віруваннями праукраїнців подарував людству окрім магії вогню золотий плуг, жорна, вміння сіяти-жати та хліб випікати, а також навчив ковальській справі і ввів моногамний уклад парування. Всемогутній першобог Сварог, який дванадцять космічних ночей (в земному літочисленні — 12 000 років) вів людство на шляху еволюції, щоб втомившись передати своїм дітям-Сварожичам опікунство над справами земними та небесними.
Хоч Отець всіх богів давно на заслуженому відпочинку після видгороження всесвіту від витівок великого Хаосу та створення всього існуючого на Землі, як дбайливий родитель він з височині свого Сьомого неба приглядає за своїми дітьми-бешкетниками, щоб періодично з усією батьківською суворістю карати їх за провину, щоб у подальшому вони, вже очищені від гріхів, постали перед людьми ідеальним взірцем для наслідування.
Парадно вбрані в каптанчики вони — одна з головних окрас святкового й урочистого українського столу. Недарма ж рецепт голубчиків, як однієї з найяскравіших перлин в короні традиційної української кухні, включено до реєстру нематеріальної спадщини країни. Адже вони є четвертою в списку страв обрядового столу головного українського свята — Святвечіра та Різдва Христова, не кажучи вже про весільні урочистості та свята родинного циклу.
От тільки на пісний стіл Святвечора голубці в давній Україні готувалися з поквашеної цілими голівками капусти та мали відповідну начинку – зажарену цибулевою чи цибулево-моркв’яною зажаркою відварену крупу (вівсяна, пшона, ячмінна, гречана, кукурудзяна), терту картоплю з грибами чи без, або їхню суміш. Загорнуті та складені в спеціальному великому, так званому «Весільному», глиняному горщику їх відварювали в підсоленому окропі десь пів-години (в іншому варіанті — запікали протягом двох годин в вершковому маслі). А на стіл подавали приправлені смаженою ж на олії цибулею, часником чи баклажанавою підливкою.
Улюблений смаколик дитинства багатьох поколінь українців, який господині через легкість та швидкість приготування наварганювали в просто неймовірних кількостях, іноді цілими мисками. Однак навіть нечисельним сімейством з’їдалося до останньої кріхти з космічною швидкістю, так що лише залишки цукрової пудри, яку вже просто неможливо було злизати з бортиків, біленькою позьомкою нагадувала про минуле гурманське блаженство.
Цікаво, але в різних частинах України вона носить два ім’я: вергуни чи хрустики, хоча рецептурно — це дві різні борошняні страви, які мають схожу форму. Причому приверженці обох з них мають своїх ярих прихильників, які борються на кулінарному фронті за право називатися автентичним традиційної української кухні саме їхнього рецепту.
Українці у всі часи були і до скон-віку будуть великими містиками, і не важливо трипільці це, чи сучасники ХХІ століття. Навіть прийшле на українську Богом дану землю християнство за дві тисячі років в цьому плані геть нічого не змогло змінити, ані перехрещенням-підміною стародавніх богів своїми святими, ані заборонами, ані сподіваннями, що час все зітре з генетичної пам’яті вірування пращурів.
Чумацький шлях з прадавніх часів в Україні вважався дорогою з землі до самого Виру, яким чумаки їхали до Бога просити за свою землю і людей її. Бояк був він тернистим, суцільно встланим вибоїнами та ковдобинами, вози-можари трясло і хитало, що аж сіль по боках просипалася — твердять, що саме так і з’явилася на чорному небі зоряна дорога, посередині якої сходяться два світи: хто каже, людей і богів («нею ходить Матір-Прародителька із Всебогом, та сам Перун на своїй вогненній колісниці їздить»), а хто — Виру з Пеклом. Поетично про людину при смерті українці говорять: «Став на Божу дорогу».
Привітання з найкращими побажаннями здоров’я, щастя, достатку, миру і злагоди… для всіх рідних, друзів, близьких і далеких, знайомих та не знайомих — чи це не показник щедрості та широти української душі, відміченої ще самим давньогрецьким етнографом Геродотом у українських пращурів?
Магічний час між Різдвом Світу та Васильом-рокузачинателем (тиждень між 24 грудня та 1 січня), коли матінка Сира Земля зачинає свій новий танець з вічним всесвітом, і межа між світів перетворюється на тонку, ілюзорно ледь помітну муарову пелену, крізь яку у дзвінкій порожнечі ефіру небеса чують кожне слово, кожну потаємну думку чи бажання живих, щедро обдаровуючи добрих серцем та без жалю караючи зло, кажуть в народі — ось найкращій шанс забезпечити собі та своїй родині щасливе майбутнє щирими вітаннями з добрими побажаннями без краплини гріховних думок для всіх.
Грізна, відома з прадавніх часів зброя, що у завжди ототожнювала собою силу та могутність. Не дивно, що саме вона стала символом верхової влади такої войовничої країни, як Україна. І хоча офіційно в якості одного з президентських клейнодів вона існує відносно недавно, а її екстер’єр має скоріше лакшері вигляд, ніж вид смертоносної зброї, булава залишається викристалізованною візуалізації такого ефімерно-хисткого поняття, як влада.
Всього 3/4 кілограма позолоченого срібла з карбуванням, медальйонами, емалевими та напівдорогоцінними каміннями (64 гранти та смарагди) у вигляді держака з яблуком, увінчаним короною та невеличким секретом всередині полого руків’я — стилету дамаської сталі з надписом латиною «Omnia revertitur» («Все повертається»), що зберігається у вистеленому пурпуровим оксамитом футлярі чорного дерева з янголятком на місці колишнього замку.
Він — перший помічник самого господаря пекла і всюдисущий посланець Смерті. Його боїться вся нечисть без поділу на ранжири та привілеї, бо карає та милує він її без огляду на будь-кого. Робота у нього не скінчиться до сконвіку, адже те, що народжене, має померти, щоб відродитися знов. Прадавне божество підземного царства, всемогутній Ній (ще знаний в українській художній літературі, як Вій).
За українськими віруваннями Ній (згадується у «Славяноских вечерах» В. Нарежного) — старий згорблений дідуган (в деяких переказах присипаний землею із залізним обличчям та руками-покарьожиними гілками) з довгими сивими пасмами волосся та брів, за якими і очей не розгледиш. А може те й на краще… Бо кажуть, у погляді його незрячих очей відбивається полум’я самого пекла – як зиркне, то від жаху можна і померти («недобре око» та «наврот» — це від нього). Це якщо старий не встиг схопити людську душу до того своїми довжелезними чіпкими волохатими лапами, з яких вже нема вороття до живих.
Сім, десять, ба більше — дванадцять п’ятниць на тиждень… хто ж в Україні не чув цього крилатого виразу, який зазвичай трактується в народі двояко: з одного боку мінливість обставин та вітряність особи, з іншого — всепоглинальні лінощі та неробство, які розповсюджуються ледь не на всі сфери традиційної жіночої діяльності. Недарма ж головною фігуранткою та уособленням глибинної сутності цієї фрази-легенди виступає сакральна для всіх україночок від Сяну до Дону з прадавніх часів свята п’ятниця.
Знання, забобони та прикмети про самий непростий п’ятий день тижня передаються з покоління в покоління від бабці до онуки ось вже не перше тисячоліття, і народилося воно на світ ще за Тріпільщини, коли до появи християнства з його Параскевою П’ятницею попереду були ще віки і віки. Покровителькою цього дня вважалася богиня Мокоша, праматінка всього існуючого на світі, матінка води і самої землі, покровителька народження життя, дружина Великого Велеса.