Можливо передісторія дерунів на європейській частині Земної кулі починалась зовсім ні в Німеччині, і зовсім не з картоплі, бо, як свідчать українські легенди, вони були священною їжею українських пращурів, які ототожнювали їх з головним божеством-покровителем всього сущого на землі, великим Хорсом (або Даждьбогом). Готували ці маленькі сонечка з грибів, моркви, цибулі та кабачка…
Хоча документальна передісторія дерунів починається в Європі зразка 1551 року, коли іспанці привезли з Нового Світу небачений до того овоч – картоплю. Правда некмітлива тогочасна публіка не одразу зрозуміла, що з ним робити – в хід йшли його квіти для клумб, дамських капелюшків та чоловічих петлиць, спробувані ж наземні ягоди вишуканим європейцям категорично не сподобались, і тільки після роз’яснень Педро Сьеса де Леона в «Хроніка Перу» надрукованих два роки по тому вона з’явилась на столі спочатку іспанців, а потім заполонила весь континент.
В швидкоплинних водах гірських річок Карпат чи Дніпра, в мірному плескоті азовських хвиль, в зеленій рясці чисельних озер та ставів, в темних пучинах Черномор’я вони – володарки підводного світу, які ласками, оманою та чарівними співам полонять чоловічу душу, утягнувши його тлінне тіло до свого царства назавжди. Чарівниці – русалки знані на українських теренах під рызними іменами: сирени, ласкотниці, святьохи, купавки, солохи.
В їхньому зеленому водяному всесвіті завжди панує мир і спокій – там не дують вітри, не гримить грім, не лякають страшними спалахами блискавки, і навіть коли хвилі на землі сягають небес, на дні життя йде своєю розміреною низкою, а русалки спокійно сплять в своїх гніздах зроблених з соломи та пір’я, що були вкрадені у селян на Зеленому тижні, чи може в підводних печерних палацах усіяних перлами, золотом та дорогоцінними каміннями.
Вселенське світило, яке дає життя всьому сущому на землі, та його бліда тінь, від якої залежать припливи та відпливи життєвої енергії людей, рослин, океанів – два символи земного всесвіту, дві сторони одного Янусу діаметрально протилежні боки одного цілого: млинці – символ сонця та вареники – місяця. І хоча коріння останніх губляться десь на сході – чи-то в Китаї («цзяо-цзи»), чи-то в Туреччині («дюш-вара») - кожна європейська нація вважає вареники під різними назвами невід’ємною частиною своєї національної кухні.
В Україні ж їхня офіційна історія починається десь з ХІІІ століття (імовірно їх принесли на лезах своїх мечів татар-монгольські руйнівники), а неофіційна – відноситься до християнських часів трипілля. Сліди переплетеності культур досі зберігаються в дитячій лічилці «Еники Беники їли вареники. Еники Беники бумс», яку філологи вважають перекладом з путунхуає древньої шаманської мантри для відкриття третього ока.
Найпершим, а від того найважливішим та найкоштовнішим, обрядом в дорослому житті української молоді споконвіку було весілля. Саме тому кожній його деталі приділялося так багато уваги, щоб шлюб був щасливим на все життя, а містика священнодійства спонукала шукати в кожній деталі пророцтво на майбутнє. Український народний фольклор лишив так багато повір’їв та забобонів пов’язаних з кожним етапом цього важливого життєвого кроку, що всі їх і не перелічиш.
А починалося все ще з непарної кількості сватів (старост) на сватанні та їхня обов’язкова одруженність – виконання обох умов віщувало щасливе завершення місії, особливої кармічної ваги якій додавала палиця посланців (дохристиянський фалічний символ, що існував у міфології поза солярним культом) – в народі казали: «Все –стріла полетіла».
Їх не кликають, вони самі приходять чи їх підкидають злі люди, щоб позбутися або зробити капості тим, кого люто ненавидять. Вони приносять із собою бідність, нудження, хвороби, тугу та Лихо (не дарма ж вони його піддані) – заздрощі та злидні. Народжуються вони зі сліз та прокльонів господарів поцуплених речей, тому як шлейф супроводжують крадені речі, а потім оселяються лише в хаті, яку покинув домовик.
Виглядають вони як маленькі замурзані, нечесані, обдерті діди, які весь час скиглять та жаліються. Ці маленькі створіння потойбічного світу, які можуть вміститися навіть в глечику, одягнені в неохайне рване лахміття є підданими його величності Лиха, який тримає їх в чорному тілі спонукаючи на одвічні сварки та злість жалюгідні в своїй нікчемності. Зазвичай в помешканні вони обирають для себе затишні темні куточки – під столом, за пічкою, під лавкою.
Витоки сучасної української мови губляться десь в глибині віків на теренах Стародавньої Індії та її санскриту, що науково доказано згідно аналізу великої кількості сучасних українських слів (кохання, повітря, кінь) та топографічних назв, які збереглися з часів трипільської культури виниклої за п’ять з половиною століть до Різдва Христова. Фактично прабатьками нації були ті самі славетні індоєвропейські арії, коріння яких шукали в своїх генах всі європейські диктатори.
І головний закарпатський табір знаменитого гунського кагана Атілли, який побудував одну з найбільших імперій старого світу від Уралу до Рейну та від Дунаю до Балтики, в 448 році до нашої ери розмовляв праукраїнською, про що яскраво свідчить запис візантійського історика Пріска Панікійського, який перебуваючи тут з візитом записав слова «мед» та «страва».
Відгомоніли всі турботи передвесільної метушні з поступовим крокуванням від хвилюючої невпевненості сватання і заручин до закріплення соціальної угоди викупом нареченої та дів-вечиром. До свята все готово – коровай на столі, вишиванки напрасовані, віночок сплетений, ну і на гостей чекає щедро накритий стіл з різноманітними стравами та питтям. Довгоочікувана неділя (або середа) настала.
Починався цей день урочистостей із збиранням виїзду молодого по наречену, коли квітами та стрічками прикрашався «весільний поїзд» або «бесіда» (запряжена конями тачанка, лінійка чи бричка). Після того хлопця з дружками частували його батьки та виводили за ворота за хліб батьком, за рушник матінкою під співи та благословіння свяченою водою та зерном .
В різнобарвному сучасному світі, де комунікація між країнами спростилася до кількох годин, пізнання культури різних народів інтригує, а часом шокує іноземних туристів. У кожного соціуму є свої складені століттями традиції та стиль життя – наприклад в деяких контонах Швейцарії досі м’ясо кішок вважається за великий делікатес, а в мусульманських країнах жінки ходять в спеку під чорною паранджею. Чим же дивує своїх відвідувачів Україна?
Перш за все своєю щирістю. Майже всі закордонні гості відмічають емоційну відвертість українців в спілкуванні, причому як позитивним так і негативним забарвленням. В той час як іноземців з дитинства привчають носити соціальну маску чемності та доброзичливості під якими дуже часто ховається в кращому випадку байдужість, а в гіршому – взагалі побажання провалитися під три чорти. Нація Тарасової землі любить і ненавидить з відкритим серцем, надихаючи інших за їхніми твердженнями «як ковток кришталевої води в полуденну спеку»
Майже все приготовано, заручини відбулися для найважливішого кроку, який назавжди змінить життя молодят: домовленості дотримані, придане куплене, гості запрошені, їжа – на пічці. Залишається лічені передвесільні дні неодруженого життя та два головних передвінчальних обряди: розплітання коси і виготовлення гільця, обидва з яких проводилися у дів-вечір, який зазвичай намагалися провести у п’ятницю перед весіллям (зазвичай святкували в суботу чи неділю).
Бувало, що вінчання з якихось причин призначали на середу (про пару, яка одружувалась в цей день зазвичай в народі казали: «Прогуляли неділю»), тоді предвесілок переносився на вівторок і ніколи на понеділок, бо останній віщував не дуже щасливе подружнє життя. Причому українська традиція офіційно реєструвати шлюб по суботах (неділях) та середах зберігається і нині в більшості офіційних державних установ країни.
Він не випускає із рук свій золотий тризуб, символ володарювання над всією земною живильною вологою, щоб мати змогу вмить доказати всьому світові свою силу, під якою тремтить земля і все живе навкруги. Інколи абриси його головної зброї можна навіть побачити у відблиску сонячних променів на водній гладі під заколискуючий плескіт рівних хвиль, коли його господар знаходиться в благодушному настрої та благоволінні до всесвіту.
Народний поголос малює водяника у вигляди підстаркуватого дядька чи сивого старця, зеленкувата шкіра якого фосфорує потойбічним сяйвом у блідому світі місяця, коли він з темних сирих глибин піднімається на поверхню, щоб трошки просушити своє довге волосся та бороду. Його навряд чи сплутаєш с простим смертним, адже зябра та плавці одразу видають жителя водних глибин, а трохи повільний погляд риб’ячих очей магнетизує та сковує рухи жертви.