Два століття в межах вічності — краплина в морі, здається цей гіркуватий на присмак овоч з глянцевими боками був на українських грядках завжди. Він прийшов до української кухні, промандрувавши пів-світу з далекого Китаю через Південну Європу, щоб швидко відвоювати свою частку літньо-зимового столу. І якщо літні страви з баклажанів українцями були здебільшого запозичені з інших культур, заготівля на майбутні холоди та їхні чисельні свята — винахід суто місцевий.
Найдивовижніші властивості синіх баклажанів, як їх називали ще століття тому (під тим ж ім’ям, але з прикметником «червоні» виступали помідори) – значне покращення смакових властивостей при мінімальній термічній обробці та тривале зберігання без додаткових умов після періоду перекисання. До того ж окрім елементарних спецій вони не потребують обов’язкових додаткових супутників.
В українській кухні домашній сир займає почесне місце на чолі столу, адже він виступає неодмінним інгредієнтом безлічі національних страв, хоч і в якості самостійної широко використовується і зараз прихильниками здорової їжі. Відносно не складне та не тривале його виготовлення при широкій варіації смакового набору забезпечує йому свою нішу в українській кухні сьогодення новими рецептами та способами застосування.
Сир — це смачнючі українські сирники, запіканки, вареники, млинців, налисники, пироги, печівка, пірамідальні великодні паски з додаванням родзинок, горішків, спецій, запашних трав чи просто политий медом чи сметаною за смаком смаколик. Ну як без цього можна уявити національну кухню? А зараз до них додалися варіації в солоному вигляді, як складова начинок для різноманітних закусок, салатів, птиці, а також намазок-закусок до хлібних виробів.
Горох — одна з найдавніших рослинних культур, яка годувала українців тисячоліттями. Адже його смакова невибагливість та енергетична цінність (чи як говорили в старовину: «горох — половина хліба») дозволяла не тільки використовувати її в якості складової чисельних страв (перших, других, закусок, борошняних), а й в якості самостійної, причому як солоної, так і солодкої.
Однією з простих щоденних перших страв на українському столі і зараз залишається горохова юшка. В духовному плані вона стоїть десь поруч з королем українського столу-борщем, бо також іноді подається в якості поминальної страви, як данина духам пращурів, обов’язково гарячою, щоб запашна пара сягала самих небес, де вони спочивають.
Кукурудза прийшла в Україну не так щоб і давно, всього якихось два століття тому. Але невибагливість її вирощування в умовах посушливого українського літа та чудовий смак дуже швидко причарували души місцевих мешканців, ввівши в повсякденний та святковий раціон страви з золотих качанчиків, а назва мамалига чи кулеша ( рідше – куліш) стала символом українського сімейного застілля.
Так приготована з вареного кукурудзяного борошна чи крупи (іноді на заздалегідь звареній та потовченій картоплі) заправленою вершковим маслом або олією з додаванням шкварок почеревини, яєць, бринзи, коров’ячого сиру, «пісного» молока, сметани, «гуслятини», поливки з розтертого часнику, обжареної цибулі і моркви… вона стала королевою столу за вечірніми посиденьками за неспішними сімейними балачками. Адже її ситність та чудовий смак так гарно доповнюють затишок дружньої атмосфери.
Для їхнього приготування завжди відбиралося лише найкраще пшеничне борошно найвищого ґатунку, адже вони готувалися виключно на свято, яке споконвіку було раз в житті і фактично слугував своєрідним переходом до дорослого життя (адже в українській культурі вони виступали символому-ототожненням статевої зрілості та сили). Тому тільки найкращий рецепт, тільки найякісніші складові, тільки навправніші куховарки. Шишки різного розміру дбайливо виготовлялися з опарного здобного дріжджового тіста замішаного на самих лише яєчних жовтках та солодковершковому маслі для випікання весільного короваю.
Менші за розміром йшли на прикрашання самого головного атрибуту святкового столу, причому найкрасивіша та найпишніша з них вінчала центральну частину короваю та називалась «ружею» за рожевий колір («молода серед дружок»), в який її підфарбовували буряковим соком. Всередину ружи подекуди клали монету, щоб нова родина була заможною. Під час традиційного розрізання короваю ружа ламалася молодими між собою, вважалося: хто відламає більший шмат, той головуватиме в подальшому подружньому житті, кому дістанеться монетка — розпоряджатиметеся сімейним бюджетом.
Страва з легким іноземним фльором, який мало відповідає історичній дійсності. Адже на українських теренах чисельні рецепти паштетів (чи в інших варіантах «пашкетів» чи «намазок»), як швидкої закуски довгого зберігання, відомі з давніх давен. Воно неодмінний гість українського традиційного сімейного застілля та святкових урочистостей.
Вони відрізняються набором інгредієнтів, але рецептура приготування вони однакова: холодне чи гаряче приготування. Відмінність же процедури полягає лише в наявності або відсутність кінцевої стадії обробки готового паштету після змішування всіх попередньо приготованих і подрібнених складових: або запікання в глиняних, змащених вершковим маслом і присипаних борошном або сухарями посудинах (рідше відварювання в бавовняній серветці), або без запікання.
Вона — найзнаніша в світі українська обрядова випічка, адже це — головний символ найбільшого українського Великодня (Воскресіння бога-сонця, Ярила, коли сонце довго не сідає, Великий день), в християнському світі переродженого на Воскресіння Христа (Пасха від давньоєврейського «песах» — жертовне ягня чи з грецької «паска» — перехід, визволення). Магічний зміст від початку підготовки приготування страви до останньої кріхти супроводжує великодню Бабу (сучасна назва – паска) чисельними забобонами, прикметами та віруваннями, які українці від пращурів спадкували за тисячоліття, адже «Не кожен день Великдень, а хліб – не паска».
Причому попри найчорніші часи заборони константинопольського патріарха Єремія ІІ в 1591-ому та панівного атеїзму московських окупантів ХХ століття звичай святити паски в церквах на Великдень до схід сонця українці тримають і донині. При чому сам обряд причащання пастви жрецями плоттю та кров’ю вмираючого та воскресаючого бога існував за багато тисячоліть до появи християнства як такого.
Священні для кожного українця птахи, що приносять Весні ключі від неба, жайворонки. Вони вшановувалися пращурами з давніх-давен, як души померлих дітей. Саме тому в слов’янській культурі існує сувора заборона на будь-яку їхню образу (особливо не дай Боже, вживання в якості їжі), а магія їхнього символізму була настільки впливовою, що для них існував власний вид обрядово-жертовного хлібу, яким закликали прихід весни з її відродженням життя та сповненого надій нового року (адже пращури вели йому відлік від Явдохи, з 1 березня).
Причому за прадавніми віруваннями души померлих діточок через жайворонків поверталися на землю, а тому пригощання ритуальним печивом сусідської малечі, яка його кріхтами пригощала божих птахів, буцімто викупало у небес забрану передчасно душу, яка могла відродитися в іншій дитині скорботної матері. Дитяче ритуальне прокляття старших «щоб ніколи у вас не було «жаврунків»« вважалося на безпліддя, його дуже важко було зняти навіть у всесильних непростих.
Обрядова їжа, що тисячоліттями прикрашала українські столи в радості і печалі, як символ щедрості і багатства, а також подяки померлим пращурам, адже недарма друга народна назва книша – «хліб з душею». Його обов’язково готували до Святвечіра, Благовіщення, помини та Проводи, на хрестини, всю М’ясоїдну та під час постів; навіть збереглася колядкова примовка «Господарю, дайте нам книш, бо пустимо до хати миш». Ним накривали кутю на покутті, носили своїм повитухам, обдаровували колядників та нужденних, навіть забороняли ставити блюдо з ними на незастелений стіл на знак пошани.
Хоча насправді під назвою книш ховається безліч різноманітних рецептів випічки, які відрізняються не тільки набором інгредієнтів і способом приготування, а й формою готового виробу. Об’єднує їх приготування на «зачиненому» (дріжджовому) тісті та випікання в печі. За великим рахунком, існує два види книшу: без начинки та з нею, обидві з яких зазвичай подавались з молоком чи кисломолочним питтям.
Ну чим ще можна побалувати дітлахів в піст чи на свята, прихопити з собою на вечорниці чи гостинці, при цьому не витрачаючи купу часу на приготування самої страви, як не солодощами? Українські господині давно винайшли універсальний рецепт — сластьони, або їхні різновиди, знані як горішки, вергунчики та ромбики. Фактично в українській традиційній кухні існує два основних різновиди сластьон: на вчиненому (дріжджовому) тісті та бездріжджовий варіант.
Перший варіант передбачає обжарювання (зрідка – запікання) у великій кількості олії до золотої скоринки форм з дріжджового тіста (в Америці цю страву зараз називають «пончиками»), а другий — те саме тільки без використання дріжджів (варіант тістових чипсів) з наступним поливанням, посипанням чи обмазуванням після охолодження солодким змащувачем для надання смаку.
В українській традиційній кухні налисники готувалися в якості однієї з обов’язкових страв на зимові свята, адже процес приготування тіста для них займав чимало часу (хоч і за обмалі набору використовуваних інгредієнтів), але неземний смак, пластичність форм та різномаїття можливої начинки – вартували всіх тих зусиль.
Для приготування тіста налисників знадобляться всього лише борошно, вода та солодковешкове масло. Перші два інгредієнти замішуються в круте тісто, максимально тонко розкочуються (не біда, якщо порветься), мастяться розтопленими маслом, складаються навпіл, відправляються без зминання для охолодження (до холодильника, льоху чи просто на мороз взимку). Процедура повторюється багаторазово. Після останнього розкочування з тіста формується готовий виріб для випікання. Зазвичай налисники використовуються в якості самостійної солодкої чи солоної страви без або з начинкою. Іноді верх готового для випікання виробу змащується яйцем.
Коли снігова королева-Зима розпочинає свій чаруючи-смертоносний бал в крижаних залах із завірюховими заметами по кутах, де в шаленому вбивчому вальсі людину кружляє безкінечний потік різноманітних хвороб та недугів, зупинити цю вакханалію може лише єдиний захисник-імунітет. Щоб допомогти йому якнайкраще впоратися зі своєю місією варто «прокачати» його мускули його по повній, про що прекрасно знали українські пращури всіма доступними в давнину засобами живлячи свої сили під час довгого періоду холодів.
Одно з тих майже магічно-чаклунських засобів і досі стоїть на озброєні сучасних господинь, як страва традиційної української кухні – унікальний за набором своїх властивостей, зимовий вітамінний коктейль, знаний зараз під пересічною назвою вінегрет.
Далекі подорожі і зараз, при всіх досягненнях сучасних науки і техніки, — неабиякий стрес для організму та виснажлива пригода з великою кількістю раптовостей на шляху. А що казати за старі часи з їхніми відсутністю транспорту та електронних навігаторів, без купи кав’ярень на кожнім куті, та й дорога тоді вимірювалася не годинами, а днями та тижнями.
Звичайно в таких обставинах, коли подорожній сам не знав на який проміжок часу опинявся між двома кінцевими точками свого шляху за відсутності тоді широкої мережі точок громадського харчування, подбати про поживний та калорійний хліб насущний треба було заздалегідь чи покластися на милість Божу та зустрічних людей (що було б досить легковажно). Однім з таких українських традиційних страв для подорожніх є мандрики — бездріжджова борошняна випічка традиційно з сирною або яблуневою начинкою (подейкують раніше ще використовували свіжі сливи, вишні, малину, полуницю).
В реєстрі української кухні особливе місце займає коливо (інша назва канун чи сита), яка є самостійною стравою-аперитивом готованою на всі традиційні урочистості пов’язані з печальними поховально-поминальними обрядами та вшануванням померлих. Хоча деякі знавці кухарської справи відносять її до одного з різновидів куті через однаковий базовий базовий інгредієнт — кашу.
Традиційний рецепт приготування колива дуже простий: пшеничну (розповсюджена на Правобережжі) чи ячмінну (на Лівому березі Дніпра) крупу (а зараз здебільшого рис) відварюють до готовності і поливають ситою, що являє собою медовий або цукровий сироп на воді. Спрощений рецепт страви передбачає заміну каші дрібними шматочками білого хліба, булочки чи печива, а більш елегантний — додавання до каші різноманітних місцевих та екзотичних сухофруктів та горіхів.
Спекотне українське літо, що іноді оселяється на українських просторах ще в квітні і панує аж до холодів жовтня-листопада — жорстоке випробовування для будь-якої живої істоти. Адже коли температурний стовпчик на градуснику майже не рухається, як і повітря навколо, залежно від часу доби і здається,що сили небесні намертво прикріпили відмітку десь на 30+, навіть народжений з генетичною пам’яттю предків-степовиків людський організм не витримує витівок природи і лише через пару тижнів оговтуєтеся-пристосовується до таких жорстоких умов існування. Їсти зовсім не хочеться, тим більше якусь ситну їжу. Тіло здатне приймати лише щось освіжуюче-легке, майже не відчутне.
Мудрість поколінь пращурів і тут винайшла чимало поживних і разом з тим легких рецептів, серед яких король українського столу, борщ, на жарку пору року міняв свої червоні обладунки на зелені з поваги до літніх щедрот матінки-Природи із збереженням легкого кислонного освіжаючого присмаку.
Одна зі стародавніх українських самодостатніх страв, в якій гарнір та м’ясне, овочі і соус поєднані в ідеальне єдине ціле, яке не потребують додаткових заходів та зусиль господині. А ще в ній зійшлися високо поцінені у народі принципи бережливості (викидати будь-яку їжу з прадавна в Україні вважається за великий гріх) та економії часу, адже готується вона один раз на декілька прийомів їжі в розрахунку на велику родину, варто було лише поставити баняк на вогонь і підігріти, смак від зберігання лише стає більш насиченим. До того ж варіацій гречаників стільки, скільки справжніх українських господинь — на будь-який, навіть найвибагливіший смак..
Загалом, не дивлячись на все багатство та різномаїття, за використанням основних інгредієнтів можна виділити два основних види гречаників. Так з суті самої назви обов’язкова складова – зварена в підсоленій воді (1:2) та охолоджена гречка (часто залишена після приготування інших страв), а далі ідуть варіації на тему другого обов’язкового компоненту: фарш чи печінка, і прихильників у обох видів — вдосталь.
Це зараз кисіль — виключно солодка страва, що подається як самостійний напій в рідкому стані чи в якості заправки до солодких каш та намазки на хліб — в більш густому. В прадавні ж українські часи він не тільки мав інші рецептуру, спосіб приготування, вигляд та смак, а й широке використання від щоденної сніданкової страви до неодмінного сигналу закінчення будь-яких застольних урочистостей (саме тому в народі вона мала неофіційне прізвисько «розгон» чи «виганяйло»).
Ну хто б подумав, що коріння сучасних світових систем здорового харчування та дієтології будуть ґрунтуватися на праукраїнських традиціях національної кухні, адже ранкові «мюслі» запарені водою чи молоком — це і є той самий український кисіль, приготований з обсмажених та подрібнених вівсяних зернят. От тільки в прадавні часи після запарювання до вівсянки додавали ще шматочок хлібцю (бажано житнього для прискорення процесу), залишали на ніч в теплі для закислення і варили на ранок в якості головної страви на сніданок (іноді проціджували чи протирали крізь сито задля наданню страві однорідності).
Апетитні шматочки м’яса застиглій в прозорій, як сльоза немовляти, юшці — від цього віє чимось прадавнім, заповіданим від пращурів разом з волею, яка живе в душі кожного українця, наче закарбованим в бурштині часом. Може саме тому так полюбляють у всіх куточках України цю смачну страву, що є духовним носієм зв’язку між поколіннями нації.
Вона скромно ховається за безліччю імен: драглі, студенець, дріглі, холодне, захолод, холодець, гішки, здриганець… але має єдину сутність — м’ясний відвар, що після застигання перетворюється на прозору желеподібну субстанцію із шматочками м’яса всередині. При чому вид використаного для приготування страви м’яса, або його суміш, не мають значення, головна особливість складається саме в магії перетворення юшки на туге желе.
В ті далекі часи, коли на світі ще не існувало скляних банок з бляшаними кришками та тетрапаків для тривалого зберігання живильного соку українських садів, а все різномаїття так необхідних людському організму під час безкінечної сірості зимових днів вітамінів не вміщалося в одній пігулці, українська традиційна кухня вже мала свій секрет зимового вітамінного коктейлю бадьорості, і ім’я йому було узвар (чи як ще його називали: вар, звар чи кислиця).
Один з найпоширеніших на українських теренах напій виготовлявся з місцевих фруктів та ягід (влітку – свіжих, взимку — сушених). Тому зазвичай його компонентами в різних поєднаннях були: яблука, груші, сливи, чорносливи, вишні, абрикоси, чорниця, малина, смородина, виноград, малина, суниця, іноді м’ята чи мак в якості родзинки смаку, які відварювали (відпарювали) у печі, настоювали, а потім відціджували і на смак господині додавали меду для солодкості. Іноді перед варкою фрукти попередньо замочували на три-чотири години для зменшення терміну варіння до десяти-п’ятнадцяти хвилин з мінімальним ефектом кипіння.
Мабуть, пиріжки в українській національній кухні посідають ледь не друге місце після хлібу серед борошняних виробів. Адже їхнє солоне чи солодке смакове та видове різномаїття знайде свій шлях до души кожного вибагливого гурмана з найвибагливішими кулінарними забаганками. Ці золотяво-рум’яні шматочки дарунків українських полів та природних щедрот — неодмінний атрибут обрядового столу, не залежно від його офіційного приводу та соціально-релігіного значення (з тією різницею, що в піст склад начинки відповідає церковним заборонам).
Фактично для виготовлення пиріжків в Україні використовується три види тіста: прісне, квашене та листкове, хоча часом використовувалися і квашено-листкові варіації. До того ж у кожної господині малися в запасі власні секрети приготування смачнючого тіста за допомогою заміни води в традиційних рецептах молоком, сироваткою, сметаною чи додаванням вершкового масла, сушеного цукрового буряка або збільшення / зменшення певних інгредієнтів, часу витримки.
Поява на світ нового життя — це завжди дивовижна магія, яку так ніколи не зможуть до кінця пояснити всі науковці світу. Саме тому у всіх культурах це диво супроводжувалося чисельними обрядами та подвір’ями, які мали б забезпечити новому представнику соціуму щасливе майбутнє та захистити від всесвітнього зла. Не оминула ця традиція гідних нащадків аріїв, українців; головним ж позацерковним атрибутом хрестильного обряду, який зазвичай відбувався невдовзі після народження (щоб у випадку раптової смерті немовляти, воно пішло до Бога освяченим шляхом), була бабина каша.
Тріумвірат головних дійових осіб цього першого видатного дійства в житті нового повноправного члена українського суспільства складався з безпосередньо самого винуватця урочистостей, сповитухи, яка допомогла йому появитися на світ, та його хрещених — провідників дитини до Бога. І якщо немовляті відводилася в цьому дійстві виключно пасивна роль, то останні і складали основу самого святкування.
Датування почесного приєднання смачнючих сирників до традиційних народних страв української кухні губляться десь серед прадавньої сивини вічно молодого Часу, який майже не лишив нащадкам на згадку письменних джерел про кулінарні вподобання наших пращурів. Можливо, ці сонячні символи лишив на згадку по собі Ярило, коли він поступово відступав у народний український фольклор гнаний безжальною рукою офіційної релігії, однак і зараз тисячі українців віддають йому шану стрічаючи з цими смаколиками світанок нового дня.
Звичайні сирники готуються з домашнього вершкового сиру виготовленого з «незбираного» молока та за смаком можуть бути як солодкими, так і солоними залежно від вподобань. Як добавку в перші кладуть улюблені сухофрукти вимочені в солодкій настоянці чи лікері (родзинки, курага, вишні, сливи, полуниці) чи ядра горіхів-насіння з ваніліном, корицею, лимонною цедрою та неодмінним цукром в якості приправ, а до других – не шкодують різноманітної різаної зелені (петрушка, кріп, зеленого пір’я цибулі) або грибів з відповідними приправами з числа різних видів перцю, паприки, базиліку, сушених часнику чи томатів.
Смачний, ароматний та дуже поживний він підтримує сили тих, хто живе у високих Карпатських горах, дістатися мальовничих полонин яких коштує чималих сил та енергії. Він повністю відповідає вимогам першорядного завдання традиційної карпатської кухні – максимальне насичення та вітамінізування при відмінних смакових якостях – що ж це, якщо не м’ясо, картопля, перець і томат з різними варіаціями добавок?
І хоча офіційні джерела називають бограч мадьярською стравою, вона є суто надбанням Карпатської Русі-України – адже де в тій Угорщині полонини, на яких в мідних казанах (турецькою «bakraç», що і дало назву страві) готували пастухи свою юшку з м’яса вбитих блискавкою на випасі тварин, попередньо файно вимочивши м’ясо від крові проточною джерельною водою за допомогою вбитих в річкове дно через його кавальчики палів? – А немає їх там.
Цілий день поратися по господарству – не легка праця, а треба ще нагодувати чисельну родину смачною та ситною вечерею, щоб оновити запас витрачених за день сил. Українські господині доволі часто використовували в домашньому повсякденному та святковому меню (здебільшого – вечірньому) традиційну національну страву, галушки чи ледачі (ліниві) вареники, завдяки їхній калорійності та відмінним смаковим якостям при широкій варіативність: від складової першої страви до десерту.
Відмінність одних від других лише в наявності начинки в лінивих варениках, загалом ж склад інгредієнтів (яйця, борошно, сіль, цукор), їхня кількість в готовому продукті залежить від смакових вподобань і варіюється від господині до господині.
Можливо передісторія дерунів на європейській частині Земної кулі починалась зовсім ні в Німеччині, і зовсім не з картоплі, бо, як свідчать українські легенди, вони були священною їжею українських пращурів, які ототожнювали їх з головним божеством-покровителем всього сущого на землі, великим Хорсом (або Даждьбогом). Готували ці маленькі сонечка з грибів, моркви, цибулі та кабачка…
Хоча документальна передісторія дерунів починається в Європі зразка 1551 року, коли іспанці привезли з Нового Світу небачений до того овоч – картоплю. Правда некмітлива тогочасна публіка не одразу зрозуміла, що з ним робити – в хід йшли його квіти для клумб, дамських капелюшків та чоловічих петлиць, спробувані ж наземні ягоди вишуканим європейцям категорично не сподобались, і тільки після роз’яснень Педро Сьеса де Леона в «Хроніка Перу» надрукованих два роки по тому вона з’явилась на столі спочатку іспанців, а потім заполонила весь континент.
Вселенське світило, яке дає життя всьому сущому на землі, та його бліда тінь, від якої залежать припливи та відпливи життєвої енергії людей, рослин, океанів – два символи земного всесвіту, дві сторони одного Янусу діаметрально протилежні боки одного цілого: млинці – символ сонця та вареники – місяця. І хоча коріння останніх губляться десь на сході – чи-то в Китаї («цзяо-цзи»), чи-то в Туреччині («дюш-вара») - кожна європейська нація вважає вареники під різними назвами невід’ємною частиною своєї національної кухні.
В Україні ж їхня офіційна історія починається десь з ХІІІ століття (імовірно їх принесли на лезах своїх мечів татар-монгольські руйнівники), а неофіційна – відноситься до християнських часів трипілля. Сліди переплетеності культур досі зберігаються в дитячій лічилці «Еники Беники їли вареники. Еники Беники бумс», яку філологи вважають перекладом з путунхуає древньої шаманської мантри для відкриття третього ока.
Найулюбленіша, хоча деякі можуть і посперечатися, та найвідоміша українська національна страва борщ є в меню майже кожної місцевої господині. І хоча вік приготування за різними експертними оцінками рахується століттями (деякі стверджують, що більше п’яти), у кожної з них він неповторно-свій, особливий, приготований за старанно збереженим, передаваним від матері до доньки рецептом.
Дійство приготування борщу від купівлі всіх інгредієнтів до часу додавання кожного з них в процесі куховаріння — то майже магія. Мабуть саме тому борщ завжди в Україні подавали на номінальний обід, бо вважається, що душа небіжчика відлітає до небес разом з його ароматною парою. Тому блюдо це для українців сакральне, сповнене єднального сенсу між поколіннями, членами однієї родини, шановними гостями.
Весільний коровай в Україні завжди вважався символ успішності, благополуччя і плодючості майбутньої молодої сім’ї. Саме тому до його приготування підходили з особливою ретельністю від запрошених коровайниць до кожної деталі його приготування, щоб молода увійшла в будинок чоловіка щастям на завжди.
Саме таємниче дійство, яке споконвіку наші предки наділяли магічною силою, починалося з ретельного підбору коровайниць. Для початку відбиралися лише жінки в першому щасливому шлюбі (вдів і розлучених не запрошували). Далі до претенденток пред’являлося вимога мати дитини або декількох дітей. Особливо щасливою вважалася прикмета, якщо в приготуванні весільного короваю брала участь «при надії» (вагітна). Вибір падав на найбільш щасливих у шлюбі хранительниц сімейного вогнища. Кількість їх варіювалося від семи і більше, при цьому за одними прикметами вважалося щасливим непарне число коровайниць, за іншими – парне (майбутня пара буде завжди разом). Часто в дійстві брали участь родичі з обох сторін в якості знака єднання сімей.