Священе для кожного українця душею дерево, як символ рідної домівки у всіх її проявах від глобального в межах всієї країни до маленьких, милих серцю дрібничок з батьківської хатини. Його сутність сповнена містицизму та магії, якими за тисячоліття-і-тисячоліття просочилася вся національна культура та сфери буття. Образ горобини в українському фольклорі багатогранний та улюблений.
Стоїть він разом з дубочком та калиною на вищій щаблі ієрархії царства Флори в українській культурі, не дарма ж їх всі або поодинці садовили вздовж паркану із зовнішнього центрального фасаду обійстя з обов’язковою горобиною біля хвіртки в якості магічного оберегу родини. Адже вважалося, що дерево забирає на себе всі злі думки та наміри, пропускаючи у двір лише з чистою душею.
Зубчик до зубчика, який ніжно занурюється в м’який шовк жіночого волосся, раз у раз виринаючи, щоб бути поглиненим знов… є в цьому якийсь прадавній містичний еротичний зміст. Не дарма пращури передали українцям знання про гребінь, як містичний символ жіночої родючості та звабливості і разом з тим — краси та гідності.
Охайна зачіска, де волосинка до волосинки ретельно підібрані одна до одної, сплетені в тугу коску та затягнуті червоною стрічкою — з давних-давен були еталоном української краси, до якого привчали дівчаток з самого малку. Тому гарний гребінець бажано з мальованими малюнками, різьбленими візерунками (адже зазвичай вони буди дерев’яними, бо металеві (ба більше мідні, срібні, золоті собі могли дозволити придбати лише дуже заможні пани) з дзеркальцем йому до пари був одним із жаданіших подарунків.
Свята для кожного українця комаха, яка все життя проводить в невсипучій праці, живе лише за законами і порядками свого маленького світу та віддає так багато іншим, нічого не вимагаючи натомість, Недарма ж бджолу в народі ще кличуть Божою мухою, бо тільки істині посланці небес можуть створити ідеальний всесвіт для ідеального життя, нехай він і обмежується лише невеличким простором однієї пасіки.
Чітка ієрархія та порядок вулика — дивовижне дійство, адже без матки вся ця система в мить розсипається, бджоли починають «мутитися» та «грати», що врешті решт призводить до занепаду сім’ї та спустошення її домівки. Тому традиційно і допомагали пасічники, як могли підтримувати цей ідеально організований порядок буття: замість втраченої матки підсаджували сторонню (викидували через очеретяну дудку, щоб її не вбили), для місця розташування вуликів обирали найзахищеніші від вітрів місця з південного боку пагорбів серед квітучих садів, луків і полів, обгороджували пасіку тиночком від дикого звіра, встановлювали хрест для захисту від блискавок, підгодовували рій голодних часів, ховали від холодів в теплому льосі…
Він приходить магією свого потойбічного марева-світла, коли останній промінь згасаючого сонця ховається за обрієм, пробуджуючи в душі глибинні, надійно ховані при світлі дня думки, бажання, пристрасті… Може саме тому господаря ночі, красеня-місяця у всі часи на українських теренах шанували за одного з найголовніших покровителів, якому можна довірити все своє напотаємніше, адже він один не тільки надійно збереже секрет, а ще й посприяє здійсненню заповітних мрій.
І хоча молодик — чоловічого роду, він назавжди міцно пов’язаний з жіночим початком своїм розумінням його справжньої сутності, жіночих потаємних бажань, мотивів, прагнень… адже той, хто знає, чого хоче жінка, знає все на світі, але навіть Бог не знає чого вона хоче, от тільки місяць в цьому питанні — сильніший за будь-якого бога. Саме тому з давніх-давен саме він вважався відповідальним за всі грані справжнього кохання, недарма ж, за українськими повір’ями, парость проростає саме під місячним сяйвом.
Задовгі тисячоліття до появи християнства праукраїнці жили в гармонійному поєднанні з природою та всесвітом за ретельно продуманою системою анімістичних вірувань (лат. «animus» — душа, живе), в якій кожна сутність довкілля (небесні світила, явища природи, рослини, звірина…) мала душу, і задля гармонійного співіснування з ними людині треба було підтримувати баланс з головним принципом «не нашкодь» на чолі. При чому вони стосувалися кожної сфери життя без виключень і більшою частиною залишилися в житті сучасних українців, не дивлячись на двотисячолітню агресивного витіснення християнством та його церковниками.
Ці натуралістичні вірування, вибудовані на виведених за багато століть природних закономірностях та принципах, допомагали пращурам в організації свого повсякденного життя серед навколишнього хаосу повсякдення. З плином часу вони ставали все більш прагматичними, реалістичними, домовитими… Фактично з розвитком суспільства відбувся перехід до антропоморфічної (грец. «antropos» — людина) чи людиноцентрічної системи цінностей, поклавши весь тягар відповідальність за власний добробут та навколишнє благоденство на людину, привчаючи її причини власних невдач шукати в собі та своїх власних вчинках. При цьому були збережені первинні анімістичні канони, що в тандемі призвело до появи у природних сутностей людських рис (звідти походять сучасні мовні обороти: сонце сідає, грім б’є, вітер свище…) та циклічність буття (весна народжується, природа взимку помирає…).
Як промінь сонця на землі, що своїм теплом та світлом благословляє все живе на продовження роду, перстень з прадавніх часів в українській культурі був особливою реліквією, що передавалася від батька до сина, від матінки до доньки. Недарма ж історики вважають, що за облагородженим фасадом носія сонячного світла в ньому прихований таємничий підтекст — зосередження чоловічої статевої сили (в трактуванні об’єктивізму — фалічний символ).
У чоловічому трактуванні кільце з давніх часів було знаком проходження юнаком обряду ініціації (переродження в чоловіка). У метафоричному сенсі за легендою його одягав на палець вчорашньому хлопчику сам великий змій-спокусник, покровитель статевого потягу і сили, запоруки продовження роду на землі (на ділі — старший у роду або старейщина громади).
Українці у всі часи були і до скон-віку будуть великими містиками, і не важливо трипільці це, чи сучасники ХХІ століття. Навіть прийшле на українську Богом дану землю християнство за дві тисячі років в цьому плані геть нічого не змогло змінити, ані перехрещенням-підміною стародавніх богів своїми святими, ані заборонами, ані сподіваннями, що час все зітре з генетичної пам’яті вірування пращурів.
Чумацький шлях з прадавніх часів в Україні вважався дорогою з землі до самого Виру, яким чумаки їхали до Бога просити за свою землю і людей її. Бояк був він тернистим, суцільно встланим вибоїнами та ковдобинами, вози-можари трясло і хитало, що аж сіль по боках просипалася — твердять, що саме так і з’явилася на чорному небі зоряна дорога, посередині якої сходяться два світи: хто каже, людей і богів («нею ходить Матір-Прародителька із Всебогом, та сам Перун на своїй вогненній колісниці їздить»), а хто — Виру з Пеклом. Поетично про людину при смерті українці говорять: «Став на Божу дорогу».
Грізна, відома з прадавніх часів зброя, що у завжди ототожнювала собою силу та могутність. Не дивно, що саме вона стала символом верхової влади такої войовничої країни, як Україна. І хоча офіційно в якості одного з президентських клейнодів вона існує відносно недавно, а її екстер’єр має скоріше лакшері вигляд, ніж вид смертоносної зброї, булава залишається викристалізованною візуалізації такого ефімерно-хисткого поняття, як влада.
Всього 3/4 кілограма позолоченого срібла з карбуванням, медальйонами, емалевими та напівдорогоцінними каміннями (64 гранти та смарагди) у вигляді держака з яблуком, увінчаним короною та невеличким секретом всередині полого руків’я — стилету дамаської сталі з надписом латиною «Omnia revertitur» («Все повертається»), що зберігається у вистеленому пурпуровим оксамитом футлярі чорного дерева з янголятком на місці колишнього замку.
Небесна роса чи божественний нектар — так його в давнину звали українські пращури. І це — зовсім не перебільшення, адже такого дива-дивовижного, як мед немає у всьому світі. Він живить та лікує тіло й душу, береже їх в віках — не дарма ж легендарного полководця, Олександра Македонського, поховали в труні до верху залитій медом, щоб зберегти назавжди в нетліні.
Саме тому поряд із хлібом та сиром божественний нектар був обов’язковою жертовною складовою будь-якого обряду підношення богам праслав’ян (як мінімум від VI тис. до н.е.). Традиція вшанування вищих сил за його допомоги продовжує своє існування в видозміненому вигляді і сьогодні такими напів-християнськими святами, як Медовий спас та Мед, обрядовими стравами, як ще трипільські різдвяні кутя-узвар, млинці з медом на Масляну чи медова мисочка для Дідуха на покутті.
З прадавніх українських часів цей гостроокий птах з пронизливим голосом, крик якого змушує стискатися серце від нез’ясованого жаху, гроза всього дрібного домашнього птаху, і особливо його пташенят («цілував яструб курочку до останньої пір’їнки») - головний символ хижацтва, підступу, жорстокості.., навіть одне з ототожнень нечистого, не дивлячись за наявності чималої кількості його сородичів по ремеслу пернатих та на чотирьох лапах на безкраї українських просторах. Красень яструб (знаний в народі ще як коршак, коструб чи шуляк), зображення якого в якості тотему, супроводжувало козацьке воїнство у військових походах.
В загально жіночому містичному ритуалі «Відганяння шуляка» в перший понеділок Петрівочки приймала участь вся доросла жіноча частина громади: панянки підперезані чи із заткнутим за пояс вербовим гіллям здійснювали танок проженання геть чорного птаха смерті під спів: «Ой, лісочку, ой, гайочку, не плодь яструбочка!». При чому з прадавніх часів (яке пришле християнство назвало язичницьким) апогеєм дійства була страта та урочисте поховання шуляка найстаршою жінкою з приймаючих участь в обряді (іноді жертовним птахом виступав крук).