Дерево, як дерево. Складні відносини людства з осикою почалися з давніх-давен, ніхто вже напевно не скаже що передувало в історії негативний фльор дерева в народному епосі чи євангельське самогубство Іуди через самоповішання на одній з його гілок. І хоча роль осини в останній події буле опосередкованою, за нею назавжди закріпилась репутація з негативним підтекстом.
В українському фольклорі ж осика — двоякий персонаж: з одного боку слугує засобом покарання / побажанням такого за гріхи (наприклад: пек та осина на тебе, тремтіти як осиковий лист) або захисту від тих ж чорних сил (осиковий паль забитий в серце опиря служив гарантією неповернення його в земний світ, хрестик-оберіг для тільки-но народженого немовляти виготовлявся саме з цієї деревини), з іншого — виступає ототожненням зла в царстві Флори, чортовим деревом (її образ використовується в якості синоніму крайньої ступені досади, а часом підміняє собою самого чорта).
Споконвічна українська заповідь, що тисячоліттями берегла націю на довгому шляху випробовувань магією мудрості пращурів: «Побудувати будинок, викопати криницю, посадити дерево, виростити сина»(для себе, для людей, для природи, для продовження роду) – саме завдяки цим чотирьом китам Україна зараз з щитом і мечем гордо іде крізь полум’я останньої війни з вселенським злом.
І колодязі, як внесок у скарбницю загального благоденства, в цьому логічному ряду після облаштування-впорядкування персонального невеличкого шматочка всесвіту (власної оселі) посідає друге місце, адже вони за українською традицією не мали власників (ким би не були збудовані) і завжди споруджувалися за парканом ділянки вздовж вулиці, шляху або на роздоріжжі, щоб кожний подорожній будь-якої миті міг втамувати свою спрагу (зазвичай для цього край ставили чарку чи інший посуд для пиття).
Домівка для української родини – символом нового щасливого життя, в якому мало бути якомога більше добра і радості, якомога менше — негараздів, розчарувань, зла. Саме тому весь процес побудови нової хати від вибору місця розташування до останнього цвяха на даху та розташування меблів всередині новозбудованої оселі в українських народних традиціях був оповитий цілою низкою ритуалів, прикмет та забобонів, більшість з яких дійшли в тій чи іншій мірі до сьогодні.
Так ще на етапі пошуку відповідної фізичним вимогам земельної ділянки (бажано цілинна, не на роздоріжжі, суха, на пагорбі, з виходом до річки чи ставу з одного боку та до вулиці — з іншого, достатня за розмірами для будівництва житлово-господарських споруд, саду-городу і випасу худоби) в гру включалися ціла низка вимог, які перетворювали цю справу на нелегке діло, адже окрім іншого вона мала духовну та фізичну «чистоту», що означало: попередні господарів (за наявності таких) не були пиятиками, хворими, сварливими чи розлученими, попередня хата не згоріла від удару блискавки, худоба охоче «лягає» на її теренах, а також росли дерева.
Вважається, що перший місяць української осені (вересень), розфарбований в бузково-рожевий отримав свою назву саме від цієї невибагливої, але витончено-чарівної, ароматної та медоносної квітки, яка єдиною з царства Флори за легендою згодилася скласти компанію самотнім безкрайнім скелястим та піщаним пусткам-долинам, а ще сосновим лісам, яких вдосталь відміряла матінка-природа українській землі.
Мабуть саме тому на мові квітів він — символ самотності, безнадії та розлуки. В українській обрядовості на знак останнього прощання дівчина плела саме з вересу вінок своєму коханому (коли розставання сталося не з її вини), щоб сказати останнє «прощавай» і відпустити того, хто був так милий серцю, а самій жити далі. Витоки цього обряду ховаються десь в багатонаціональному язичницькому минулому української землі, адже з грецької назва куща «Calluna» перекладається, як «чиста» або «очищення».
Українські мольфари та англійські друїди, між ними відстань в тисячі кілометрів. Але що таке земні простір та час для духовного світу, де все це не має значення і долається в мить силою, яку не спинити. Вони – діти природи, які ніжно зберігають ті магічні знання, що вона подарувала людство, але останнє знехтувало ними на користь своїх пристрастей та комфорту. Ці жриці живуть поміж сучасності, їхній храм – весь світ, їхня релігія – творення та гармонія всього сущого, їхнє знаряддя – кожен шматочок природи.
Одним із центральних складових цієї прадавньої української релігії, носіями якої виступають мольфари та інші «непрості», є культ дерева, домінуючу роль в якому відіграють велетні-дуби – символ сили, могутності, волі, боротьби, вічності, «світове чоловіче дерево». Саме тому його кора, листя, плоди та їхні зображення широко використовуються в українських обрядах та лікуванні, карбуються в оберегах, оспівуються в фольклорі, з жолудів навіть пекли хліб п’ять тисяч років тому (знайдений при трипільських розкопках на Кировоградщині). Ці дерева, як вартові української землі, бережуть прадавню історію та спадок пращурів, адже їхній вік обчислюється буремними століттями зміни епох та поколінь; дуби пам’ятають те, що встигла забути людська пам’ять. Хоча деякі українські вірування відносять дуб до дерев темряви і кажуть, що в його корінні ховається нечистий.
Здавалось б – звичайний шматок матерії тільки прикрашений китицями та френзлями, але варто лише торкнутися його теплої поверхні рукою чи придивитися до плавності ліній його химерного малюнку, і магія огорне теплом кожен куточок серця. Хоча зараз носіння хустки – привілей скоріше модних панянок аніж данина стародавнім традиціям.
А колись хустка супроводжувала українське немовля від колиски до останнього дня на землі, недарма ж за повір’ям лелеченя приносить новонародженого саме в матусиній хустці. Нею застилали колиску, прикривали від чужих очей, загортали при виході в світ, довіряючи цьому символу найдавнішого українського духовного захисту, який не могли подолати жодні злі чари, свій найцінніший скарб.
Мало хто з українських диких чи свійських птахів може поспоричатися з півнем за лідерство в народних повір’ях, легендах та переказах. Він – цар подвір’я та господар всієї домашньої худоби, не дивлячись на те, що вона перевищує його за габаритами часом в десяткі разів, бо двічи народженний (один раз в яйці, інший з яйця) він – володар двох світів. Красень-півень із червоною короною на голові, козацькими сережками в обох вухах і золотими шпорами на ногах, ну хто може кинути йому виклик?
В народному світогляді півень символізує народження нового дня, жар сонця та темряву небуття, а ще вогонь, войовничість та силу, іншими словами – саме життя від початку до останнього подиху. Саме тому в українських селах різати господаря двору (головний оберіг добробуту та миру оселі) почиталося за великий гріх та прирівнювалося до заклику зла, злиднів та смерті до хати.
Доньки ночі вони в тиші потойбічного світу прядуть людські долі перебираючи своїми тонкими пальцями миті буття, вплітаючи радість і щастя, або навпаки – роблячи нитку життя грубою та шорсткою з великою кількістю перепонів та випробовувань. Їх в народі так і кличуть Нитками, побоюючись їхньої сили вмить обірвати людське життя чи-то перерізавши міфічну струну, що єднає душу з тілом, чи витягнувши всю кров з ліній-вен.
В своєму світі вони – майже сліпі (ледь бачить одне око), але зір їм і не треба в суцільній темряві небуття. Вони навпомацки плетуть людські нитки долі час від часу відпочиваючи в реальному світі у вигляді маленької комахи накшталт комара, крихітної миші або і зовсім безтілесних духів, які від малого розміру не стають більш безпечними. Бо головна розвага для них – безшумно причепитися серед ночі до випадкового подорожнього (на землі вони такі ж сліпі, як і в своєму світі) і висмоктати всю його силу-кров, так що на ранок вчора ще здорову людину знаходять мертвою з неясних причин.
Лелека – як багато закарбовано в цьому слові: і запах рідної оселі, і перший крик немовля, і теплі промені весняного сонця, і прадавня історія рідної землі… недарма він вважається тотемним птахом українців ще з дослов’янських часів. Сучасні лінгвісти підтвердили його походження від звукосполучення «ел(ь)» (ил /ол / ал / ул / iл), яке в прадавніх мовах від давніх греків та кельтів на європейській частині світу було відзнакою вищого статусу. Воно і зараз збереглося в назвах країн, іменах, найзначущих словах; саме тому головного слов’янського язичницького бога звали Ярило.
Цей птах беріг українські терени по обох берегах Дніпра задовго до появи наших пращурів трипільської доби, можливо саме тоді він став ототожненням бога кохання Леля – покровителя міцної сім’ї, затишної оселі і продовження роду. І точно був тотемним для племен лелегів та пелазгів, що проживали тут IV—II тисячолітті до н.е. Як данина генетичній пам’яті і зараз в народі малюють появу в родині немовляти романтичним висловом «лелека приніс з Ірію».
Десь на тонкій межі язичництва та християнства, коріння яким за давністю часів і не знайдеш, лежать українські традиції гостинності і зараз широко розповсюджені серед місцевих сімей (навряд чи до кого в гості зненацька не приходили друзі – родичі – чи просто знайомі). Вони, навіть, є невід’ємною офіційною частиною представницько-дипломатичного етикету від протоколу прийому вищих посадових осіб і до святкових заходів місцевого рівня.
Звичайна українська доброзичливість та заповідь від Христа «Любить ближнього свого як самого себе» забезпечували не тільки привітний прийом знайомим, а й хліб – дах над головою для будь-якого подорожнього від жебрака до святого отця (межа меж ними була завжди лише примарою), який постукав в двері. Хоча за неписаними правилами народного етикету без потреби гості намагалися не турбувати господарів в будні дні чи під час осінньо-весняних польових робіт. Змусити порушити їх могли лише невідкладні справи, та й то в такому випадку ритуал прийому максимально спрощувався, обмежуючись привітаннями з обов’язковим запрошенням до хати (на що чемний гість мав обов’язково переступити поріг, щоб показати свої добрі наміри).