Своїм піднесенням в кінці XVI століття Почаївська лавра, вік якої тоді вже налічував сто п’ятдесят років, не в останню чергу зобов’язана щедрому дару своєї меценатки, власниці містечка Анни Гойської – чудотворної ікони Божої Матері.
Історія християнської реліквії на українській землі почалася із зупинки стомленого довгою дорогою зі свята святих християнського світу в далеку Волинь грецького митрополита Неофіта для залагодження церковних справ пов’язаних з підготовкою прийняття Брестської Унії в 1559 році. На знак подяки за які милості духовний наставник залишив в будинку Анни ікону Богородиці, писану по канонам “Розчулення” темперою на липовій дошці в срібному окладі, не відомо.
Органних справ майстри – особлива каста в музичному світі, адже вони створюють найбільші інструменти в світі, від звучання яких залежать духовний спокій цілих міст, адже без них не обходилася жодна більш-менш поважаюча себе громада костелу. Їм поклонялися як богам, їх імена знали всі, з ними спілкувалися великі світу цього.
На рубежі XIX і ХХ століть головним постачальником органобудівників на ринок Східної Європи була майстерня Яна Сливинського, кращі з кращих учнів якого, придбавши достатню кваліфікацію і майстерність, відкривали власну справу, щоб величні музичні інструменти таврувати власним ім’ям. Так було з Ігнацієм Жебровським, Броніславом Маркевичем, Вацлавом Бернацьким…
Питання водопостачання Одеси, як міста що знаходиться в сорока кілометрах від найближчої річки, стояло гостро з моменту її заснування. В якості тимчасового рішення підприємливі господарі ділянок з джерелами по Фонтанській дорозі (збереглася до нині) продавали її, маючи надприбуток, бо вартість одного відра дорівнювала вартості кілограма м’яса. При них з’явилася ще одна міська спеціальність – водоноси.
Однак із зростанням міста (1820-ті) проблема з водою наростала, для чого було вирішено по всьому місту споруджувати підземні резервуари для зберігання талої та дощової води і каналів їхнього постачання з керамічних труб і цегляної кладки оснащених фільтрами з гравію та вугілля. Для цих же цілей нові будинки будувалися з односхилими дахами. За відгуками цілюща волога з цистерн відзначалася м’якістю і хорошими смаковими якостями. Кількість одеських цистерн за тридцять років досягло півтори сотні.
Розкішний високоосвічений двір, що на півтисячоліття випереджав свій час, з літературними і музичними вечорами, відкриттям шкіл і бібліотек, активним релігійним життям, політичними контактами з усією Європою в доповненні розкішних банкетів з музичним супроводом. Її дитинство пройшло в епіцентрі всіх подій Ярославого великого двору, який відрізнявся прогресивними для початку другого тисячоліття поглядами на гендерну рівність.
Анна Ярославівна отримала прекрасну освіту, втім як і інші вісім дітей Великого князя Київського. У число її досягнень входило в тому числі знання п’яти мов, а також володіння навичками малювання, співу, знання історії та правил етикету.
Один з освідченіших людей свого часу, він подбав про відмінну освіту для всіх своїх дев’ятьох дітей, причому, що нехарактерно для того часу, і дочок в тому числі. Чого вартий лише одна прекрасна Анна Ярославівна, яка після заміжжя фактично прийняла на себе всю важкість тягаря управління Францією при безграмотному Генрікі I. Саме в Париж з нею поїхала і завдяки цьому збереглася частина того, чому Великий князь Київський Ярослав Мудрий присвятив останні сімнадцять років свого життя – перша українська бібліотека.
Рукописні книги великого формату в прикрашених розписом і дорогоцінним камінням шкіряних палітурках в ті давні часи виготовлялися довгі місяці, адже кожен їх лист був витвором мистецтва з акуратними рядками літер і яскравими ілюстраціями між ними. Головним центром книговидавництва Руси-України був Софійський собор, де днями і ночами десятки ченців трудилися над цими шедеврами.
Три покоління могутнього польського роду Любомирських вклали всю душу і чималу частку фамільних коштів в перетворення суворих стін колишньої рівненської фортеці Острозьких-Несвижських на розкішний палац, який сучасники називали “найвеличнішою магнатською резиденцією Волині”. Три покоління творців і один руйнівник, який зробив перший крок на шляху його знищення.
Князь Казімєж Анастасій Кароль Любомирський увійшов в українську історію як талановитий композитор, плодовитий перекладач, просвітницький діяч та меценат, хоча Рівне його запам’ятало як марнотратника, дамського угодника, завсідника закордонних музичних салонів і світського лева. Причому саме його стараннями спорожніла колись багата фамільна скарбниця Любомирських, так що в 1844-ому через брак можливості утримувати рівненський палац, який, перебуваючи на острові в оточенні ставів постійно потребував чималих коштів на своє утримання, він був змушений безкоштовно передати його Міністерству освіти імперії Романових для потреб місцевої гімназії.
Європа в захваті. Артефакт, який французи готові були поставити на один щабель з Ейфелевою вежею. Хитрі шахраї, що обдурити найвідоміші наукові уми кінця XIX століття. Скромний творець, який відмовився від слави і грошей. Один з найбагатших людей світу – в цій фантастичній історії сплелося все воєдино, породивши на світ ще одну казку на яву зі щасливим кінцем.
А почалася вона на одній з тихих вулиць старої Одеси, де розташовувалася майстерня одного не дуже удатного ювеліра. Ні, замовлення у нього час від часу з’являлися, на життя вистачало, але не більше. Він навіть не міг придбати патент купця третьої гільдії, щоб можна було офіційно повісити вивіску над входом.
Перший після Соломона, наймудріший, найхоробріший, віротерпимий… не злічити епітетів, якими не шкодуючи нагороджували сучасники далекоглядного політика, засновника всесвітньо відомого і в наші дні міста Львова – Данилу Галицького.
Авторитет правителя, що став на захист Європи в світлі загострення загрози монгольської навали був настільки великий, що сам римський папа Інокентій IV своєю милістю дарували для його коронації чудовий витвір ювелірних майстрів величезної цінності.
Півострів з його оксамитовим покривалом яйли, сталевими піками гір і прозорою блакиттю набігаючих на берег хвиль з білими баранчиками на гребені повинен був стати раєм на землі, а ведений рукою злої долі на століття перетворився на арену воєн, поневолення, зрадництва в боротьбі за благодатний край.
Релігійні ж вірування, як основний стимул для підпорядкування та управління народами, широко використовувався з давніх часів, щоб досягти намічених государями цілей і обгрунтувати утиски інших народів. Крим же став мініатюрним відокремленим загубленим в чорноморських водах майданчиком, де роками розігрувалися сцени військових і політичних битв з релігійним підтекстом. Тому тим чи іншим подіям, пов‘язаним з віруваннями надавався майже містичний зміст, а реальний ворог перетворювався на міфічне уподібнення, щоб жити у віках.
Війна, холод, окупація. Зима 1941 – 1942. Німецькі війська в Криму. Прекрасна перлина Воронцовського палацу кинута напризволяще – картини вийняті з рам і упаковані в ящики, мармурові бюсти стоять на голій підлозі, в приміщеннях температура значно нижче нуля, до того ж на весь великий комплекс залишилися лише кілька наглядачів на чолі з директором музею Степаном Григоровичем Щеколдіним.
Маленькій групі добровільних працівників музею довелося пристосовуватися до умов воєнного часу. Але війна війною, а цінніші експонати наполегливо кричали про допомогу, адже низька температура і вологість могли зробити те, що ще не спромоглася зробити війна – повністю їх знищити. Тому картини були вийнято зі своїх дерев‘яних темниць і складено в бібліотеці, а мармурові шедеври знову зайняли свої місця на п‘єдесталах (хоч і не без допомоги німецьких солдатів, бо з чоловіків був присутній лише Степан Григорович).
Приватна колекція в двадцять одну тисячу фоліантів, серед яких безліч стародруків, а зібрання приватної кореспонденції досягало дев‘ятнадцяти тисяч примірників, і зараз вражає уяву. Що вже говорити про сподівання освічених сучасників Короля Філіпа Мнішека (початок ХІХ століття) хоча б оком зазирнути в його святу святих фамільної резиденції у Вишневецькому палаці – бібліотеку, де зберігалася одна з найбільших приватних бібліотек Європи.
Але всі ті літературні реліквії, що протягом століть з трепетом і любов‘ю збиралося кількома поколіннями сімей Вишневецьких, Потоцьких, Сангушко, Чарторийських, Острозьких, Мнішек в мить розлетілися по світу, підкоряючись волі однієї людини – Андрія Єжи Мнішека, який, вступивши в права успадкування, відбув на постійне місце проживання до Франції, а унікальне зібрання, в іншим як і фамільну резиденцію, кинув напризволяще.